Послухайте, дітки, давню закарпатську казку

Взято з: http://otar.livejournal.com/882692.html

На західних схилах Карпат, неподалік від Хуста, у мальовничому гірському селі жила собі дівчина. І була вона товста.

А неподалік, за горами, в іншому мальовничому гірському селі жив собі юнак. І був він тупий.

Так сталося, що одного разу зустрілись вони на ярмарку й покохали одне одного з першого погляду. Хлопець, не довго думаючи, пішов до батьків дівчини і посватав її. Однак батько, заможний ґазда, не побажав дочці такої долі, й волів видати її за негра.

Що робив негр у Закарпатті, краще не питайте. Але факт, що дівчина негрові подобалась, і він давно хотів узяти її за жону.

Коли до весілля залишався один день, дівчина затужила за своїм коханим, і сповнене любові серце покликало її в дорогу. Зібралася вона й вирушила гірськими стежками на Північ. Давалась їй та дорога не найлегше, адже, як було сказано вище, дівчина була товста.

Тим часом юнак у своїй колибі прокинувся і теж відчув поклик серця. Зібравшись, він вирушив назустріч коханій, весь час блукаючи стежками, бо ви ж розумієте.

Цілу ніч вони йшли горами, слухаючи виття вовків та інших на той час іще актуальних гірських звірів, і на світанку дійшли кожен до свого боку глибокої прірви, на дні якої пінилась річка Теребля. Насправді Теребля трохи не там тече (хоча в тому районі), але мені так подобається її назва, що нехай це буде вона.

- Коханий! - крикнула дівчина. Хоча вона, звичайно, не так кричала, але відтворювати закарпатський діалект я не вмію, тому подаю в літературному перекладі. - Коханий! Я йду до тебе! Я не хочу бути дружиною осоружного негра! Забери мене з собою, тікаймо світ за очі!

- Куди ж ти йдеш? - здивувався хлопець. - Тут прірва.

- А ти зрубай смереку, - підказала йому кмітлива дівчина. - Перекинь її через прірву, і я перейду на твій бік.

Хлопець узяв топірець і зрубав смереку, перекинувши її через провалля.

Однак дівчина, хоч скільки старалася, не наважилась перейти містком, бо кінчик смереки з її боку був занадто тонкий, а вона ж була товста. А хлопець міг би зрубати іншу, грубшу смереку, але не додумався, бо був тупий.

Так вони стояли і плакали, а потім розійшлися кожен у свій бік і з горя перетворились на гори:



А засмучений негр поїхав геть, поселився неподалік Мукачева і теж зробив свій внесок у закарпатську топоніміку:



Ось і казці кінець.

Ось і казці кінець, а хто сміявся - молодець

Про Озеро Несамовите і іншу чортівню)))

Буря від каменю
Свято вірять у це жителі навколишніх сіл. Кажуть вони, що душі всіх людей, які на себе накладають руки (повісяться, втопляться) або заберуть у когось життя, потрапляють у Несамовите. Кажуть, що коли кинути в озеро камінь, тобто потривожити душі грішників, то з'являється з нього білий вершник на білому коні і починає навколо гарцювати. Де кінь ногою ударить — там відлупуються від скель великі шматки льоду. Тоді вискакують з водяної безодні душі грішників, напаковують той лід у великі міхи і розлітаються темними хмарами від Чорногори на всі боки. Де розв'язують торби — там гатить з неба град. А ще кажуть, що коли хтось помирає гріховною смертю, то його душа каменем летить у озеро. І тоді теж всі його мешканці громом і градом з озера вітають в такий спосіб поповнення.
Тільки жителі Бистреця, Дземброні, Зеленого та інших причорногірських сіл знають, яку шкоду їхнім невеличким присадибам приносить влітку град, що його народжує Чорногора. І тому ніхто з них в так звані громові свята не візьметься ні до якої, навіть домашньої, роботи. А коли вже гроза пройде селом, то вони з цікавістю роздивляються в кого яку шкоду град наробив. Та з гордістю вихваляються, що у тих, хто істинно вірить у бога, святкує у всі великі й малі свята і шанобливо ставиться до громовиць, — шкоди стихія не наробила ніякої. І не дай боже комусь хизуватися перед тутешніми жителями, що пробував кидати камінь у Несамовите. За то гуцули по голівці не погладять.
А з озером так є: дуже часто в обідню спеку, коли на небі ані хмарки, через якихось 20-30 хвилин погода збіситься і така гроза з вітром насунеться, що не знаєш, чи ще доведеться побачити білий світ чи ні. Гуцули кажуть на це — шарга. То і вітер ураганний з холодним дощем та мокрим снігом, і град, і грім, і блискавка. Не позаздриш туристу, який потрапить у таке на Чорногірських верхах…
Причаїлось на дні льодовикового кару Несамовите — спостерігає морським оком за чарівним світом Карпатських гір. І береже свої таємниці.

Було це давно
Повертався з торгів у Мадярському Сиготі додому один гуцул з Жаб'єго. Зблудив подорожній перед горою Шпиці і спустився в якийсь величезний котел. Застала його ніч коло невеликого озера. Прив'язав він свого коня до каменя, а сам із сухих дров наклав ватру, взяв кітлик і пішов набрати води на кулешу. Лиш зачерпнув раз, тут величезний гуркіт зчинився. Глипнув, а на протилежному березі такий собі панок котить у файній бричці, запряженій двома норовистими кіньми. Під'їхав до газди і питає:
- Що ви тут шукаєте так пізно?
- Хочу повечеряти і ніч тут перебути, бо тяжко в темряві горами додому добиратися.
- Та ви що, будете сухою кулешею з такої далекої дороги перебиватись та під корчем спати? Ходіть до мене, я недалеко тут жию та й Вас добре прийму.
Сіли вони у бричку та й поїхали просто в озеро. Вода розступилася, і показався великий красивий палац. Всі вікна залиті яскравим світлом, а з хоромів радісні співи і музика долинають. Запросив пан гуцула за стіл, що аж вгинався від різних заморських наїдків і напоїв. Лиш вдарило за північ, вогні погасли, а весела публіка вляглася спати. Тим часом на подвір'ї замку хтось не вгавав, відчувався рух. Чоловік подивився у вікно і побачив купу людей, які заготовляли з водяної поверхні лід.
- Шо то ви собі за таку роботу найшли серед літа? — дивується верховинець.
- Це душі померлих грішників заготовляють град, — пояснює панок. — Коли вони ще жили — то я їм підслуговував, а тепер до кінця світу вони мені служитимуть.
Зрозумів гуцул, що то нечиста сила до нього говорить і три рази перехрестився. Завирувало озеро, вдарило холодними хвилями об береги і викинуло геть на скелі гостя.